Факультатив "Українознавство" (9 клас,нова програма, 2023-2024 н.р.)

 Урок №1. Вступ. Досвід українського державотворення в українознавстві.

Опрацюй:

Русь – перша українська держава. Її утворення було результатом соціально-економічного та політичного розвитку слов’ян. Перед- і ранньодержавні слов’янські племінні об’єднання на великих просторах східної Європи були сконсолідовані довкола Києва, що став центром політичного тяжіння та культурного піднесення.

Це об’єднання почалося у ІХ столітті. У наступні століття Русь стала важливим суб’єктом європейського політичного простору. Підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу від Візантійської імперії до Французького королівства.

У період Русі розпочалася консолідація слов’янських племен південно-східної Європи в єдиний етнос русинів-українців, почала формуватися українська мова. Прийняття князем Володимиром у 988 році християнства, поширення писемності на основі кирилиці, кодифікація норм звичаєвого права в першому правовому кодексі “Руській правді” князя Ярослава Мудрого та його спадкоємців – усе це стало фундаментом правової та політичної культури українського народу. Саме Русь заклала основи державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Русь пройшла типовий шлях ранньосередньовічної держави. Від об’єднання слов’янських племен династією Рюриковичів у ІХ столітті до окремих земель-князівств ХІІ-ХІІІ століть на чолі з представниками цієї ж династії. Київ перестав виконувати роль політичного центру після того, як у 1169 році його спалив Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Завершила занепад Русі монгольська навала 1239-1242 років.

Продовжило традиції української державності Галицько-Волинське князівство.

В умовах монгольського загарбання і розпаду державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі у ХІІІ-ХІV століттях розвинули інститут державності на значній частині українських земель. Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати частиною спільних зусиль у боротьбі із монгольським нашестям. Виявом цього стало коронування 1253 року Данила Галицького у Дорогичині короною, присланою Папою Римським Інокентієм ІV.
Саме в ті часи на українських землях з’являється традиція міського самоврядування – магдебурзьке право. Втім, повноцінний його розвиток пов’язаний уже з наступною епохою.
У середині XIV століття українські землі увійшли до складу Польського королівства і Великого Князівства Литовського.
Велике Князівство Литовське – одна з найбільших держав тогочасної Європи – стало фактичним продовжувачем традицій Русі. Економічно і культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Руські еліти сформували обличчя литовської держави. Було засвоєно чимало норм руського права, назви посад, станів, система адміністрацій тощо. Державною мовою Великого Князівства Литовського стала руська, якою велися ділові папери.
Основним джерелом права була “Руська правда”, пізніше – “Литовські статути”, укладені на її основі. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою автономією.

У XVI столітті українці витворили новий соціально-політичний феномен – запорозьке козацтво. Виникло козацтво завдяки комплексу економічних, політичних, релігійних, соціальних чинників. Передусім, це – природне прагнення до самозбереження, самоствердження і самореалізації, а також наявність великого масиву вільних земель – Дикого поля.
Як окремий соціальний стан козацтво на давньоруських військових і європейських лицарських традиціях створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ. Подніпров’я, Слобожанщини, Донеччини.
У Запорозькій Січі формувалися підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства та джерела права. У середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко сформульовані фундаментальні основи майбутньої національної державної ідеї, головні серед яких – право українського народу на власну державу та генетичний зв’язок козацької держави з Руссю.
Ці принципи були втілені у ранньомодерній українській державі Гетьманщині, створеній внаслідок національно-визвольної революції середини XVII століття на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Гетьманщина була життєздатним політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи тощо.

Вершиною політико-правової думки Гетьманщини стало укладання Пилипом Орликом 1710 року Конституції як договору гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом. Це була одна із перших європейських конституцій нового часу.
Російський імперіалізм різними способами і методами обмежував українські національні державні інститути і зрештою до кінця XVIII століття ліквідував їх.
У ХІХ столітті українці, як і більшість європейських націй, пройшли шлях від романтичного захоплення минулим до політичного самоусвідомлення. Сформувалося поняття української нації з її етнічними кордонами, мовою та культурою.
Покоління Руської трійці, Кирило-Мефодіївського товариства, громадівців і Братства тарасівців заклали підвалини для майбутньої української державності.
Упродовж ХХ століття попри історичні катаклізми та мільйонні жертви українці неодноразово виборювали самостійність.
У ході Української революції 1917-1921 років вперше у ХХ сторіччі створили незалежну національну державу.
Від моменту створення у березні 1917 року Центральна Рада намагалася забезпечити демократичні законодавчі підвалини державного будівництва: затвердила принципи судової системи, закон про вибори, сформувала уряд, розпочала формування війська тощо. Ці принципи були реалізовані в Українській Народній Республіці, проголошеній 20 листопада 1917 року.
22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки.
За часів Української Народної Республіки у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна” на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг.
Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма якого – гетьманат – походить із козацької епохи.
Верховна влада належала гетьману, котрий усіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми.

Від грудня 1918 року на більшості територій відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією. Вона ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву.
Встановлено грошову одиницю – гривню.
Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію (УГА).
22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Подія на законодавчому, територіальному, ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України.
Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішніх агресорів і територія України була окупована східними і західними сусідами, ідея здобуття державної незалежності стала визначальною для національного визвольного руху ХХ століття. При найменшій можливості українці заявляли про право на власну державу.
Від жовтня 1938 року розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР. Зокрема, державною мовою проголошено українську, затверджено національний синьо-жовтий прапор, гімн – пісню “Ще не вмерла Україна”, герб – сполучення крайового герба з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).
Українці на Закарпатті стали першими у передвоєнній Європі, хто не змирився із анексією та зі зброєю в руках виступив на захист свободи.
В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові під час засідання Національних зборів було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР. Слідом за Львовом проголошення Акта відбулося у багатьох містах західної та центральної України.
У липні 1944 року підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР). Таким чином збройна частина українського визвольного руху отримала політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни. Діяльність УГВР засвідчила прагнення визвольного руху дотримуватися принципів демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби.

За час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932–1933 років, ні масові голоди, ні репресії, Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницькі устремління українців. Наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відродився масовий національно-патріотичний рух і постало питання незалежності.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила

Акт проголошення незалежності України, який став точкою відліку сучасної державності. Насправді ж, відбулося відновлення державного суверенітету, за який українці змагалися протягом багатьох століть. Навіть більше – проголошення державної незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи. 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі Український народ абсолютною більшістю голосів підтвердив прагнення жити в самостійній державі.
У країні почалися демократичні перетворення, відбувся поділ державної влади на три гілки. 1992 року законодавчо затверджено державні герб, гімн і прапор України.
28 червня 1996 року відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції. Основний закон остаточно проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнав людину найвищою соціальною цінністю і утвердив народовладдя.
У вересні того ж року офіційно введено в обіг національну валюту – гривню, яка неодноразово була грошовою одиницею на українських землях.

Очевидно, що проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим тільки московським переворотом, організованим ГКЧП. Події 1991 року втілили столітні прагнення українців до суверенної держави.
У 2013-2014 роках під час Революції Гідності українці відстояли ще й європейський шлях розвитку і засвідчили готовність боротися за нього як за самостійне право вибору та свободи. Натомість Росія, втративши можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії. Вона анексувала Автономну Республіку Крим і території східних областей України.
У 2014-му Україна зупинила вторгнення російської регулярної армії та зберегла державність. І нині ми не лише боремося з Росією, а і перемагаємо її – як силою зброї на фронті, так і на дипломатичному напрямі. Попри перевагу ворога, українці зупинили агресора і продовжують рух в напрямі європейської інтеграції.

Урок №2. Українська державність: поняття держави, основні ознаки, символи, атрибути, етапи становлення.

Детальніше: http://www.golos.com.ua/article/314085 

Державність –​ це устрій усього матеріального і духовного буття цілого народу

«Зміст державності є значно ширшим порівняно з поняттям «держава».

 

Державність є своєрідним фундаментом, корінням держави, а остання, у свою чергу, є однією із складових – своєрідним вінцем державності.

 

…державність як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його в компактну цілість та забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому.»

 

/ Володимир Винниченко/

Становлення української державності

Ознаки державності:

1) втілення права нації на незалежність, що є першим кроком на шляху до власної державності;

2) наявність органів публічної влади, яка виступає у двох формах.

• Державна влада, до якої належать: глава держави; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; силові органи (поліція, органи держбезпеки, прокуратури, збройні сили тощо).
• Муніципальна влада, до якої належать представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування.

3) державний суверенітет, який передбачає верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах;

4) система правових норм (закони та підзаконні акти), які регулюють відповідні суспільні відносини;

5) міжнародне визнання держави та, як наслідок, її міжнародна правова ідентифікація.

Державні символи

Державні символи – це закріплені в законодавстві офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які символізують суверенітет держави.

Державними символами є – Державний прапор, Державний герб і Державний гімн,

які є основою історичної свідомості громадян та процесів державотворення (відповідно до статті 20 Конституції України).

Слід зазначити, що українські державні символи та атрибути формувалися протягом тисячоліть і належать до найбагатших та найзмістовніших систем людства.

Державний прапор	Державний герб
Державний гімн	Конституція – основний Закон України

Атрибути держави

Атрибути держави – це її ідентифікаційні національні символи, що пов’язані з розвитком титульної нації та її роллю у становленні державності на певній території.

Атрибутами державності є:

1) власна територія, населена національним колективом, із визначеними кордонами, офіційна назва, час заснування або дата першої письмової згадки держави, що є важливими атрибутами суверенності та політичної ідентифікації держави;

2) мова як невід’ємний державницький атрибут, адже мова – найважливіший маркер національної самоідентифікації. «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію... Втратити рідну мову і перейняти чужу – це найгірший знак підданства, це – кайдани, це кайдани на душу. Втратити національну мову – це смерть, це значить, що ярмо вже в’їлося глибоко»;

невід’ємними державницькими атрибутами є також:

3) національне вбрання, національні страви, національні музичні інструменти, національна народна пісня, видатні історичні та сучасні постаті;

4) в Україні від 4 жовтня 2018 р. Верховною Радою запроваджено ще один атрибут – національне гасло: «Слава Україні! Героям Слава!» як офіційне вітання у Збройних Силах та Національній поліції, хоча нині всі громадяни дуже часто використовують його у повсякденному суспільно-політичному житті

Урок №3.Тема: ознаки державності: боротьба нації за незалежність, державний суверенітет України, єдність і соборність українських земель, територіальна цілісність, органи публічної влади (державна і муніципальна), правові норми (єдиний конституційний простір), міжнародне визнання. Президенти України.

• Соборність — це єдність наших земель

Соборність України — це єдність усіх українців навколо головних ідей нашого майбутнього. Це неподільність наших земель: від Києва до Севастополя, від Донецька до Львова. Російська окупація недовговічна. Це агонія імперії, яка не має ні історичної, ні політичної перспективи. Водночас ці страшні події переконали: нас не зламати, ми сильні і здатні рухатися вперед, очищуючись від корупційних нашарувань. Ми як ніколи відчуваємо єдину державу, бо самі творимо її.

• Детальніше: http://www.golos.com.ua/article/355394

Президенти України

Зеленський Володимир Олександрович 20.05.2019 -
Порошенко Петро Олексійович 2014—2019	Турчинов Олександр Валентинович в.о. Президента України (23.02.2014-06.06.2014)
Янукович Віктор Федорович 2010—2014	Ющенко Віктор Андрійович 2005—2010
Кучма Леонід Данилович 1994—2004	Кравчук Леонід Макарович 1991—1994

Урок 4. Тема конституційний простір, громадянство, єдина грошово-кредитна система, національні збройні сили, міжнародна правосуб’єктність

• Презентація: https://vseosvita.ua/library/ukrainska-derzhavnist-poniattia-derzhavy-osnovni-oznaky-symvoly-atrybuty-etapy-stanovlennia-589286.html 

• 

  
  https://wordwall.net/uk/resource/53040114

Урок №5. Атрибути держави як ідентифікаційні національні символи: територія, визначені кордони, власна назва, мова як маркер національної самоідентифікації, національна культура, видатні історичні події та постаті, національне гасло «Слава Україні! Героям Слава!» як офіційне вітання у Збройних силах України та Національній поліції.

• Запам'ятай!!!Атрибути держави – це її ідентифікаційні національні символи, що пов’язані з розвитком титульної нації та її роллю у становленні державності на певній території. Атрибутами державності є: 1) власна територія, населена національним колективом, із визначеними кордонами, офіційна назва, час заснування або дата першої письмової згадки держави, що є важливими атрибутами суверенності та політичної ідентифікації держави; 2) мова як невід’ємний державницький атрибут, адже мова – найважливіший маркер національної самоідентифікації. «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію... Втратити рідну мову і перейняти чужу – це найгірший знак підданства, це – кайдани, це кайдани на душу. Втратити національну мову – це смерть, це значить, що ярмо вже в’їлося глибоко»; невід’ємними державницькими атрибутами є також: 3) національне вбрання, національні страви, національні музичні інструменти, національна народна пісня, видатні історичні та сучасні постаті; 4) в Україні від 4 жовтня 2018 р. Верховною Радою запроваджено ще один атрибут – національне гасло: «Слава Україні! Героям Слава!» як офіційне вітання у Збройних Силах та Національній поліції, хоча нині всі громадяни дуже часто використовують його у повсякденному суспільно-політичному житті

Державність - це устрій усього матеріального і духовного буття цілого народу.

Державність як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його в компактну цілість та забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому.

Ознаки, символи та атрибути державності.

Ознаки державності:

1) втілення права нації на незалежність, що є першим кроком на шляху до власної державності;

2) наявність органів публічної влади, яка виступає у двох формах:

1. Державна влада, до якої належать: глава держави; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; силові органи (поліція, органи держбезпеки, прокуратури, збройні сили тощо).

2. Муніципальна влада, до якої належать представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування.

3) державний суверенітет, який передбачає верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах;

4) система правових норм (закони та підзаконні акти), які регулюють відповідні суспільні відносини;

5) міжнародне визнання держави та, як наслідок, її міжнародна правова ідентифікація.

Атрибути держави — це її ідентифікаційні національні символи, що пов’язані з розвитком титульної нації та її роллю у становленні державності на певній території.

Атрибутами державності є:

1) власна територія, населена національним колективом, із визначеними кордонами, офіційна назва, час заснування або дата першої письмової згадки держави, що є важливими атрибутами суверенності та політичної ідентифікації держави;

2) мова як невід’ємний державницький атрибут, адже мова — найважливіший маркер національної самоідентифікації. «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію... Втратити рідну мову і перейняти чужу — це найгірший знак підданства, це — кайдани, це кайдани на душу. Втратити національну мову — це смерть, це значить, що ярмо вже в’їлося глибоко»;

невід’ємними державницькими атрибутами є також:

3) національне вбрання, національні страви, національні музичні інструменти, національна народна пісня, видатні історичні та сучасні постаті;

4) в Україні від 4 жовтня 2018 р. Верховною Радою запроваджено ще один атрибут — національне гасло: «Слава Україні! Героям Слава!» як офіційне вітання у Збройних Силах та Національній поліції, хоча нині всі громадяни дуже часто використовують його у повсякденному суспільно-політичному житті.

• Детальніше: https://msmb.org.ua/biblioresursi/bibliografiya/istorichni-podii/ukrainsyka-derzhavnisty-etapi-stanovlennya/

Урок №6. Адміністративний поділ України та реформа місцевого самоврядування. Децентралізація. Регіони України, їх історико-культурна своєрідність. Природне розселення та демографічні показники українського населення. Міграція. Національний та соціальний склад населення України. Українство і національні меншини та корінні народи.

• Детальніше: https://www.kmu.gov.ua/diyalnist/reformi/efektivne-vryaduvannya/reforma-decentralizaciyi 
• Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-nacionalniy-sklad-naselennya-ukra-ni-221894.html

• Етнічні групи в Україні станом на 2001 рік

• українці - 77,8 %
• росіяни - 17,3 %
• румуни та молдавани - близько 0,8 % (молдавани 0,5%; румуни 0,3%)
• білоруси - 0,6 %
• кримські татари - 0,5 %
• болгари - 0.5 %
• угорці - 0,3 %
• поляки - 0,3 %
• євреї - 0,2 %
• вірмени - 0,2 %
• греки - 0,2 %
• німці - 0,1 %.

• Представників інших народів, які проживають на території даної країни, називають національними меншинами. В Україні їх понад 100. Найчисельнішими серед них є росіяни, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки та ін.

  Росіян в Україні проживає понад 8,3 млн. осіб, або 17,3% від усього населення. Міграційна політика метрополії, яка була спрямована на збільшення їхньої чисельності, призвела до того, що кількість росіян тільки за 1926-1989 рр. зросла більше, ніж у 3,5 рази. Підвищилася також їхня частка у населенні країни, а в окремих областях вона становила понад третину: Донецькій, Луганській, Харківській, Автономній Республіці Крим. Заселяти українські землі росіяни почали ще з XV ст. Зараз більшість росіян (88 %) проживає в містах.

  Представники інших національностей проживають переважно в районах України, прилеглих до їхніх національних держав. Білоруси живуть на Поліссі, поблизу кордону з Білоруссю, а також у містах Донбасу й Придніпров'я, селах Миколаївщини й Криму. Молдавани проживають, в основному, в селах Одеської та Чернівецької, а також Кіровоградської і Миколаївської областей. Поляки найбільшу частку становлять у населенні міст Житомирської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької областей. Болгари проживають в селах південно-західних районів Одеської області та у Приазов'ї.

  У західних областях (особливо Закарпатській) поряд з українцями живуть чехи, угорці, румуни, словаки. У Донецькій області проживають греки, у Запорізькій - албанці.

  На теренах України є і три корінні національні меншини, тобто ті народи, що проживають на своїй етнічній території. Найбільші серед них кримські татари, що проживають у Криму й повертаються зараз на свою батьківщину після депортації 1944 р. Корінними національними меншинами є також караїми у Криму та гагаузи в Одеській області.

  У процесі становлення незалежної Української держави, демократизації всіх сфер життя в країні виникають національні культурні товариства, створюються умови для духовного розвитку представників національних меншин.

  Поряд з єдиними загальнонаціональними ознаками серед певних груп українського населення зберігаються деякі особливості у побуті, мові, традиціях, матеріальній та духовній культурі. Формувалися вони в умовах певної територіальної відособленості, під впливом природного середовища, взаємозв'язків з іншими народами, специфіки історичного розвитку. Такі   складові   частини  народу  називають  етнографічними групами. Території, які заселені окремими етнографічними групами чи відрізняються певними культурно-побутовими ознаками населення, називаються етнографічними землями (районами).

  Етнографічні групи українців, що найкраще зберегли свою самобутність, проживають у Карпатському районі. Це гуцули, бойки, лемки, які утворюють у гірській місцевості своєрідні етнографічні підрайони.

  Гуцульщина займає східну частину Карпат на південь від річки Лімниці в Івано-Франківській та Чернівецькій областях, а також Рахівський район Закарпатської області. Бойки проживають у гірських районах Івано-Франківської, Львівської та Закарпатської областей між річками Лімницею і Сяном. Землі Лемківщини знаходяться в межах Словаччини і Польщі, а на Закарпатті - території між річкою Уж і державним кордоном. Лемки в результаті етноциду, який проводився у 40-х рр. XX ст. на теренах Польщі, змушені були залишити свої батьківські землі. Проживають вони зараз переважно на землях, які до Другої світової війни належали Німеччині. Переселені в Україну лемки живуть у західній її частині. На рівнинних просторах Карпатського району проживають покутяни (в межиріччі Прута і Дністра в Івано-Франківській та Чернівецькій областях), а також українське населення, на традиційно-побутовій культурі яких позначився вплив інших народів (румунів і молдаван на Буковині; угорців, румунів, словаків, німців на Закарпатті).

  До другого етнографічного району - Поділля - входять Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, а також прилеглі частини сусідніх областей. Жителів цього району називають подолянами.

  У Поліському етнографічному районі (Волинська, Рівненська Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська області) за деякими рисами культури і побуту виділяють дві етнографічні групи українців: литвини, що проживають у середньому Придесенні (північ Чернігівської та Сумської областей) та поліщуки (північні райони Волинської, Рівненської областей).

  До Центрального, або Середньонаддніпрянського району входять південні частини Київської та Чернігівської, а також більшість територій Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та Дніпропетровської областей. Це регіон, де проходив процес зародження і формування української нації. Мовний діалект його мешканців покладений в основу української літературної мови.

  Слобожанщина охоплює східну частину території України: повністю Харківську й Луганську області, а також прилеглі райони Сумської, Полтавської, Дніпропетровської та Донецької областей. У культурі й побуті населення тут поєднуються особливості українців з різних місць переселенім, а також росіян.

  Південний етнографічний район, який охоплює більшість території українського степу разом із Кримським півостровом, характеризується специфічними рисами культури, що сформувалися в останні століття, коли тривало заселення "Дикого поля". Вони зумовлені як взаємодією культур поселенців різних національностей (українців, росіян, білорусів, болгар, сербів, греків), так і особливо жорсткою русифікаторською політикою у цьому регіоні.

• 
  
  
  

  Урок 7.Від етносу до нації. Формування національної ідентичності: культурні та політичні традиції, образ національного героя, національно-культурні символи, спільна історична пам’ять. Громадянська ідентичність.

  Проблеми культурно-психологічної деколонізації, колоніальних комплексів (малоросійства) та позбування повсякденної залежності від колоніальної культури. Декомунізація.

  Патріотизм як дієвий вияв любові і захисту України та українського. 
• Урок: https://naurok.com.ua/urok-dlya-9-klasu-na-temu-vid-etnosu-do-naci-vid-malorosi-ta-galicko-rusi-do-ukra-ni-52463.html
• 
  
  
  
  
• Національна ідентичність — це персональна ідентичність або відчуття приналежності до певної держави чи нації. Це сенс «нації як  цілого, представленої самобутніми традиціями, культурою та мовою». Національна ідентичність може означати суб’єктивне відчуття, яке людина поділяє з групою людей про націю, незалежно від законного статусу громадянства.

• Формування національної ідентичності (свідомості), – це тривалий, суперечливий, спорадичний процес, детермінований як чинниками соціоісторичного буття, так і зміною самоідентифікації еліти, роль якої у націєтворчому процесі не варто применшувати. Адже, говорячи про ідеологію націєтворчого процесу, слід говорити перш за все про тяглість корпоративної самосвідомості еліти, яка трансформується у відповідності з процесом конструювання суспільних понять та ідентифікаційних критеріїв.

  Національна ідентичність визнана науковою спільнотою і громадськістю домінуючою в системі колективних ідентичностей. Національна ідентифікація поєднує два взаємопов’язаних процеси (зрізи):

  1) усвідомлення певною історичною спільнотою себе як окремішного цілого зі своєю територією, населенням, історією, культурою, державністю, побутом, звичаями, традиціями, ментальністю та іншими атрибутами національного буття;

  2) ототожнення (співвіднесення) окремими людьми чи їх групами себе з тією чи іншою національною спільнотою. Тобто для того щоб людина могла віднести себе до якоїсь нації, – необхідно, щоб ця спільнота об’єктивно сформувалася як національне утворення і саморефлексувалась, усвідомила себе в такому статусі. Перший процес відбувається через співвіднесення, ототожнення нацією своїх власних визначальних характеристик із тими ознаками, критеріями нації, які склалися на загальнолюдському рівні, розкривають зміст поняття “нація”. Другий із названих процесів передбачає наявність таких моментів: а) дійсне існування певного національного утворення; б) знання індивідом чи групою людей про існування такого утворення і його специфікуючі характеристики; в) сама ідентифікація, співвіднесення, порівняння, ототожнення себе з нацією як її елементом. Очевидно, в процесі національної ідентифікації задіяні й інші суттєві чинники: державність (рівень її розвитку, форма державного правління, політична культура), мова, традиції, звичаї, символіка, архетипи поведінки, особливості господарювання й побуту, тип ментальності, загальноприйняті моральні норми і приписи, панівна ідеологія, ідеал суспільного розвитку, домінуючі інтереси, геополітичні прагнення та ін. Національна ідентичність як суспільний феномен активно впливає на життєдіяльність національної спільноти. Можна виділити кілька основних внутрішніх і зовнішніх функцій, які вона виконує в суспільстві.

  До зовнішніх функцій національної ідентичності належать, насамперед, такі:

  1) територіальна (нація ідентифікує себе з певною територією, яку вона демаркує і захищає від зовнішніх посягань інших суб’єктів міжнародної політики);

  2) зовнішньоекономічна – визначає тип, зміст, форму, напрями, принципи, стратегію зовнішньоекономічних зв’язків (ідентифікаційні характеристики нації значною мірою зумовлюють як її прагнення в зовнішньоекономічних зв’язках, так і відповідну реакцію на її домагання з боку потенційних партнерів). Яскравим прикладом тут є вибір свого часу Україною між Євросоюзом і створюваним Росією Єдиним економічним простором чи Митним союзом. Ідентифікуючи себе як європейську націю, Україна схилилася до інтеграції з ЄС, що позбавило її загрози потрапляння в черговий раз під протекторат Росії, викликавши цим шалену агресію останньої щодо нашої суверенної держави;

  3) геополітична – відповідно до самоідентифікації нації країна формує свою стратегію взаємин із зовнішнім світом: дотримуватися нейтралітету, проявляти агресивність, вступати в політичні блоки тощо. До внутрішніх функцій національної ідентичності належать такі як:

  1) згуртування членів спільноти довкола загальнонаціональних цінностей і завдань;

  2) розбудова соціальних зв’язків, їх оптимізація, гармонійне поєднання взаємодії різних елементів соціальної структури;

  3) сприяння самовизначенню особистості, колективів, різних спільнот та їхній самореалізації. Чітка національна ідентифікація дає змогу громадянам та їхнім спільнотам “знайти себе” – зайняти ту нішу і позицію в системі життєдіяльності нації, яка є найбільш адекватною їхнім потребам і водночас можливостям.

• Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-patriotizm-yak-samoviznachennya-169380.html

Урок №8.Тема: Мова як засіб єднання українського народу. Від мови народних дум, мови повсякдення українського селянства і міщанства до офіційно-ділового та художньо-наукового стилів. Багатство української мови в прозі, поезії, повсякденному житті. Переклади на українську мову. Відомі перекладачі (М. Лукаш, М. Рильський). «І на сторожі поставлю слово…». І. Франко, Т. Шевченко, Леся Українка – постаті-символи національного мовного та культурного відродження. Забезпечення функціонування української мови як державної. Національна толерантність, єдність в різноманітті. Забезпечення універсальних прав і свобод людини. Розвиток громадянського суспільства. Співіснування різних соціальних, економічних, політичних і культурних інтересів, поглядів, ідеологій. Діалог між різними поглядами і співпраця в соціальній практиці на основі взаєморозуміння, поваги інакомислення і релігійних переконань.

• 
  
  
  

• Мова — це безцінний скарб народу, надбаний тисячоліттями. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь, передається нащадкам любов до свого народу, до рідної мови.

  Наша мова милозвучна, красива, багата, солов'їна... її любили, розвивали, шліфували талановиті митці, мудрі володарі у царстві слова: Г. С Сковорода, І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Т. Г. Шевченко... Шевченкова мова — зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому великий Кобзар став засновником нової української літературної мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної бандури він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів. Для Шевченка мова — це найцінніший дарунок людини, талісман її долі, таланту, безсмертя. Для нього мова була материнською піснею і молитвою над колискою; шепотом гаю, величчю неба; ревом Дніпра і солов'їною піснею, радістю кохання, відчаєм покритки; мужнім покликом до боротьби та волі.

  Рідна мова живе з людиною всюди і завжди, без неї, як і без сонця, повітря, води, рослин, людина не може існувати.

  Нині Україна — незалежна держава. І вона, звісно, повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей, щоб ми щиро могли повторити за А. Малишком:

  Буду я навчатись мови золотої

  У трави-веснянки, у гори крутої,

  В потічка веселого, що постане річкою,

  В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

  Адже мова народна — це золотий запас душі народу, з якого ми виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися й пишатися рідним краєм.

• Продовжте речення: «Українська мова: милозвучна, чарівна….».

   

  

  
  

  У чому на вашу думку проявляється краса української мови?

   

  

   

  За допомогою чого досягається милозвучність нашої мови?

   

  

  
  

  Чи можемо ми сказати, що наша мова багата? Доведіть.

   

  

   

  Яка роль мови у житті людини? 

  

• З 16 липня 2019 року набирає чинності Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (№ 2704-VIII від 25.04.2019)  Законом визначено Статус української мови як єдиної державної мови в Україні, що зумовлений державотворчим самовизначенням української нації.  Державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави, визначається виключно Конституцією України, порядок її функціонування і застосування визначається виключно законом. Статус української мови як єдиної державної мови передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначені цим Законом. Володіння державною мовою та її використання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування є однією з обов’язкових умов для зайняття відповідних посад.  Громадяни України повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства та використовувати її у сферах публічного спілкування. Знання української мови є неодмінною умовою набуття громадянства України. При цьому кожен громадянин України є вільним у виборі мови або мов у приватному спілкуванні. Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України. Повний текст Закону доступний за посиланням. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2704-19 

Урок№9.Тема: Історичні постаті в процесах обстоювання спільнотного організовування та представлення українців: М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський та ін. Віровизнання та Церква у творенні та обстоюванні прав й особливого становища української спільноти. Видатні церковні діячі та їхня роль у творенні української спільноти. Митрополит Петро Могила, митрополит Андрей Шептицький, Іван Огієнко (митрополит Іларіон), Василь Липківський та ін.

• Детальніше: https://naurok.com.ua/test/istorichni-istorichni-postati-v-procesah-obstoyuvannya-spilnogo-organizovuvannya-ta-predstavlennya-ukra-nciv-604840.html
• Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-istorichni-postati-v-procesah-obstoyuvannya-spilnotnogo-organizovuvannya-ta-predstavlennya-ukra-nciv-364326.html 
• 
  
  
  

Урок №10.Проєктна робота. Особливості українського характеру та вдачі: твір-роздум. (Стаття М. Костомарова «Дві руські народності». Праця Д. Чижевського «Нариси з історії філософії на Україні», глава «Український народний характер і світогляд»).

• Володимир Лагодич. Аналіз праці М. І. Костомарова «Дві руські народності:https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2021/08/03/%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80-%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%87-%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7-%D0%BF%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96-%D0%BC-%D1%96-%D0%BA%D0%BE/
• ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ ПРО СВІТОГЛЯДНУ ОСНОВУ ФІЛОСОФСЬКОГО ПРОЦЕСУ НА УКРАЇНІ  chrome-extension://efaidnbmnnnibpcajpcglclefindmkaj/https://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream-download/123456789/36413/1/tchyzhevsky.pdf
• Завдання: написати твір-роздум на тему особливості українського характеру та вдачі

Урок №11.Історичні форми творення та збереження

українцями власної державницької ідеї.

Періодизація державницьких форм

українського життя. Віхи творення Київської

держави. Політичні і культурні процеси в

Руській землі. Правові відносини та

соціальний устрій Русі за «Літописом

руським» та «Руською правдою». Князівська

влада, боярська влада, віче, князівська

дружина. Тризуб, карбування монет та інші

символи князівської влади. Історично

обґрунтоване та тягле столичне становище

Києва в українській політичній культурі.

Міста України з нетривалим столичним

становищем: козацькі столиці (Чигирин,

Батурин, Глухів), столиці УНР та ЗУНР,

Карпатської України, Харків. Бахчисарай –

історична столиця кримськотатарського

народу.

Русь – перша українська держава. Її утворення було результатом соціально-економічного та політичного розвитку слов’ян. Перед- і ранньодержавні слов’янські племінні об’єднання на великих просторах східної Європи були сконсолідовані довкола Києва, що став центром політичного тяжіння та культурного піднесення.

Це об’єднання почалося у ІХ столітті. У наступні століття Русь стала важливим суб’єктом європейського політичного простору. Підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу від Візантійської імперії до Французького королівства.

У період Русі розпочалася консолідація слов’янських племен південно-східної Європи в єдиний етнос русинів-українців, почала формуватися українська мова. Прийняття князем Володимиром у 988 році християнства, поширення писемності на основі кирилиці, кодифікація норм звичаєвого права в першому правовому кодексі “Руській правді” князя Ярослава Мудрого та його спадкоємців – усе це стало фундаментом правової та політичної культури українського народу. Саме Русь заклала основи державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Русь пройшла типовий шлях ранньосередньовічної держави. Від об’єднання слов’янських племен династією Рюриковичів у ІХ столітті до окремих земель-князівств ХІІ-ХІІІ століть на чолі з представниками цієї ж династії. Київ перестав виконувати роль політичного центру після того, як у 1169 році його спалив Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Завершила занепад Русі монгольська навала 1239-1242 років.

Продовжило традиції української державності Галицько-Волинське князівство.

В умовах монгольського загарбання і розпаду державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі у ХІІІ-ХІV століттях розвинули інститут державності на значній частині українських земель. Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати частиною спільних зусиль у боротьбі із монгольським нашестям. Виявом цього стало коронування 1253 року Данила Галицького у Дорогичині короною, присланою Папою Римським Інокентієм ІV.

Саме в ті часи на українських землях з’являється традиція міського самоврядування – магдебурзьке право. Втім, повноцінний його розвиток пов’язаний уже з наступною епохою.

У середині XIV століття українські землі увійшли до складу Польського королівства і Великого Князівства Литовського.

Велике Князівство Литовське – одна з найбільших держав тогочасної Європи – стало фактичним продовжувачем традицій Русі. Економічно і культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Руські еліти сформували обличчя литовської держави. Було засвоєно чимало норм руського права, назви посад, станів, система адміністрацій тощо. Державною мовою Великого Князівства Литовського стала руська, якою велися ділові папери.

Основним джерелом права була “Руська правда”, пізніше – “Литовські статути”, укладені на її основі. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою автономією.

У XVI столітті українці витворили новий соціально-політичний феномен – запорозьке козацтво. Виникло козацтво завдяки комплексу економічних, політичних, релігійних, соціальних чинників. Передусім, це – природне прагнення до самозбереження, самоствердження і самореалізації, а також наявність великого масиву вільних земель – Дикого поля.

Як окремий соціальний стан козацтво на давньоруських військових і європейських лицарських традиціях створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ. Подніпров’я, Слобожанщини, Донеччини.

У Запорозькій Січі формувалися підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства та джерела права. У середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко сформульовані фундаментальні основи майбутньої національної державної ідеї, головні серед яких – право українського народу на власну державу та генетичний зв’язок козацької держави з Руссю.

Ці принципи були втілені у ранньомодерній українській державі Гетьманщині, створеній внаслідок національно-визвольної революції середини XVII століття на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.

Гетьманщина була життєздатним політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи тощо.

Вершиною політико-правової думки Гетьманщини стало укладання Пилипом Орликом 1710 року Конституції як договору гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом. Це була одна із перших європейських конституцій нового часу.

Російський імперіалізм різними способами і методами обмежував українські національні державні інститути і зрештою до кінця XVIII століття ліквідував їх.

У ХІХ столітті українці, як і більшість європейських націй, пройшли шлях від романтичного захоплення минулим до політичного самоусвідомлення. Сформувалося поняття української нації з її етнічними кордонами, мовою та культурою.

Покоління Руської трійці, Кирило-Мефодіївського товариства, громадівців і Братства тарасівців заклали підвалини для майбутньої української державності.

Упродовж ХХ століття попри історичні катаклізми та мільйонні жертви українці неодноразово виборювали самостійність.

У ході Української революції 1917-1921 років вперше у ХХ сторіччі створили незалежну національну державу.

Від моменту створення у березні 1917 року Центральна Рада намагалася забезпечити демократичні законодавчі підвалини державного будівництва: затвердила принципи судової системи, закон про вибори, сформувала уряд, розпочала формування війська тощо. Ці принципи були реалізовані в Українській Народній Республіці, проголошеній 20 листопада 1917 року.

22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки.

За часів Української Народної Республіки у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна” на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг.

Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма якого – гетьманат – походить із козацької епохи.

Верховна влада належала гетьману, котрий усіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми.

Від грудня 1918 року на більшості територій відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією. Вона ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву.

Встановлено грошову одиницю – гривню.

Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію (УГА).

22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Подія на законодавчому, територіальному, ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України.

Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішніх агресорів і територія України була окупована східними і західними сусідами, ідея здобуття державної незалежності стала визначальною для національного визвольного руху ХХ століття. При найменшій можливості українці заявляли про право на власну державу.

Від жовтня 1938 року розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР. Зокрема, державною мовою проголошено українську, затверджено національний синьо-жовтий прапор, гімн – пісню “Ще не вмерла Україна”, герб – сполучення крайового герба з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).

Українці на Закарпатті стали першими у передвоєнній Європі, хто не змирився із анексією та зі зброєю в руках виступив на захист свободи.

В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові під час засідання Національних зборів було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР.  Слідом за Львовом проголошення Акта відбулося у багатьох містах західної та центральної України.

У липні 1944 року підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР). Таким чином збройна частина українського визвольного руху отримала політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни. Діяльність УГВР засвідчила прагнення визвольного руху дотримуватися принципів демократії навіть у найважчих умовах підпільно-партизанської боротьби.

За час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932–1933 років, ні масові голоди, ні репресії, Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницькі устремління українців. Наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відродився масовий національно-патріотичний рух і постало питання незалежності.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила

Акт проголошення незалежності України, який став точкою відліку сучасної державності. Насправді ж, відбулося відновлення державного суверенітету, за який українці змагалися протягом багатьох століть. Навіть більше – проголошення державної незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації  комуністичної тоталітарної системи. 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі Український народ абсолютною більшістю голосів підтвердив прагнення жити в самостійній державі.

У країні почалися демократичні перетворення, відбувся поділ державної влади на три гілки. 1992 року законодавчо затверджено державні герб, гімн і прапор України.

28 червня 1996 року відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції. Основний закон остаточно проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнав людину найвищою соціальною цінністю і утвердив народовладдя.

У вересні того ж року офіційно введено в обіг національну валюту – гривню, яка неодноразово була грошовою одиницею на українських землях.

Очевидно, що проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим тільки московським переворотом, організованим ГКЧП. Події 1991 року втілили столітні прагнення українців до суверенної держави.

У 2013-2014 роках під час Революції Гідності українці відстояли ще й європейський шлях розвитку і засвідчили готовність боротися за нього як за самостійне право вибору та свободи. Натомість Росія, втративши можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії. Вона анексувала Автономну Республіку Крим і території східних областей України.

У 2014-му Україна зупинила вторгнення російської регулярної армії та зберегла державність. І нині ми не лише боремося з Росією, а і перемагаємо її – як силою зброї на фронті, так і на дипломатичному напрямі. Попри перевагу ворога, українці зупинили агресора і продовжують рух в напрямі європейської інтеграції.

Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-stanovlennya-ukra-nsko-derzhavnosti-85904.html

Урок №12.Тема: Русь-Україна як поняття. Історична, культурна, звичаєва, мовна і світоглядна спадкоємність сучасної України щодо Русі (за М. Грушевським). Походження назв «Україна», «українці». Велич особистості. Від Володимира і Ярослава до Данила – схема формування міцної держави. Галицько-Волинське князівство – оборонець Русі. Коронування Данила – династичне правління. Боротьба за етнічний та культурний спадок Русі. Збирання українських земель, роль мови, митрополії, історичного минулого, династичних зв’язків. «Спільнотний федералізм» у Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій. Феномен Магдебурзького права.

Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-rus-ukra-na-za-pravlinnya-yaroslava-volodimirovicha-260469.html

Назва «Україна»

«Україна» — назва, єдина тепер назва території, заселеної українським народом, генетично пов’язана зі словом (терміном) україна, що в літературних і історичних пам’ятках 12 — 15 ст. імовірно означало свою землю, рідний край. Аналогом є німецьке слово Inland (букв. Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля.

У багатьох країнах (не тільки слов’янських) використовується поділ назв Мала і Велика. Є Мала Польща, – це споконвічно польські землі, є Мала Русь, – це споконвічно Руські землі. Велика Польща – це Ржечь Посполита із колоніями, Велика Русь – це Русь з завойованими землями, Велика Британія – це Мала Британія зі своїми колоніями. Сербська Кра?їна – це споконвічно сербські землі. А Вкра?їна (Укра?їна, Укра?йна) – це споконвічно руські землі (внутрішні землі), тобто те саме, що Мала Русь. Все інше – це приєднані землі. Термін Вкраїна використовувався, аби протиставити Русь споконвічну Русі розбудованій. В даному випадку столиця опинилась на загарбаних землях, перейняла їх культуру і мову (князь Андрій Боголюбський багато років домагався того, аби патріарший престол був перенесений з Києва до Москви). Нові землі перехопили і назву Русь, що змусило русичів корінних користуватись назвою Вкраїна. Слід зауважити, що не можна тлумачити букву “У” як “біля”, що намагаються робити російські дослідники. Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також – білоруської, польської, чеської), в якій “У” тлумачиться тільки як “в”, “у середині”.

За деякими версіями слово означає границю, пограниччя, пограничну країну (індоєвр. корінь — (s)krei ‘відокремлювати, різати’). Водночас ця остання версія (яка активно підтримується рядом сучасних російських вчених і політиків) досить сумнівна, оскільки «витісняє» Київ (визнаний центр «руських земель») і його землі на якусь уявну «границю», «пограниччя». До того ж, кожен народ відчуває себе центром Всесвіту и не може позиціонувати себе відносно якоїсь іншої землі, а тільки інщі відносно себе. Для багатьох народів річка, що тече поруч – це просто Річка, море – просто Море, земля – це Земля, а власна країна – просто Країна (стан, штат, ланд – у кожній мові своя назва). В нашому випадку – Вкраїна.

“Україна” у літописах

Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського кн. Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «о нем же Украина много постона». У тому ж літописі під 1189 згадується, що кн. Ростислав Берладник приїхав «ко Украині Галичькой» (на означення подністрянського Пониззя). У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що кн. Данило «прия Берестий и Угровеск … и всю Украйну» (Забужанську Україну). У цьому ж літописі знаходимо 1280 «на Вкраин?» й 1282 «на Вкраиници». В усіх випадках словом Україна визначалося пограничні землі супроти державного центру (в Києві або в Галицько-Волинському князівстві).

“Україна” за часів Речі Посполитої

Це значення пограничної землі слово україна зберігає також у 15 — 16 вв. (і навіть пізніше). Документи кажуть про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 називає Поділля «Ukraina Podolska». З розвитком Козаччини в 16 ст. назва україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін україна вживається в писаннях київського католицького біскупа Й. Верещинського (кін. 16 ст.), в діяріюшах С. Бєльського 1609 й Ш. Окольського 1638, в листах гетьмана П. Сагайдачного, єпископа (згодом митр.) І. Копинського та ін. Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15 лютого 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо. І. Колимський у листі до патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині 17 ст. проходить процес посиленої української колонізації, яка захоплює також володіння Московської держави (Слобідська Україна).

“Україна” за козацької доби

Особливого політичного значення назва «Україна» набирає в наслідок Хмельниччини. Хоч офіційна назва Козацько-Гетьманської Держави 17 — 18 ст. була «Войсько Запорозьке» (з різними варіантами), але її територія була «козацька земля», яка звичайно і в українській і в польській практиці — називалася Україною. Отож, назви Україна, український, український народ щораз частіше вживалися в політичному і культурному житті Гетьманщини. Зустрічаємо їх раз-у-раз в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Старшина Дорошенкo в листі до Запоріжжя 1671 писав про «всю Україну», «народ наш український», «укр. міста» тощо. Про «отчизну Україну» згадував Л. Полуботок у листі до В. Кочубея 1685. Ангигетьман П. Іваненко (Петрик), укладаючи 1692 союзний договір з Крим. ханством, вчинив це «для одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины», а в своїх універсалах і листах писав: «наша Україна». Цю назву залюбки вживав і в офіц. актах і в приватних листах екзильний гетьман П. Орлик. Обидва тексти (латинський і укр.) Бендерської конституції 1710 згадують «Ucraina», «in Ucrainam», «на Украйні», «Кіев и иные украинскіе городы». У договорі з Кримом 1711 Орлик титулується «dux Ucrainae». Не дивно, що ця назва тоді стала відомою й популярною в Західній Європі (завдяки також другому вид. «Description d’Ukrainie» Ґ. Л. де Боплана 1661). Після Андрусівської угоди 1667 й поділу України між Москвою й Польщею з’являються назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя ще «Малоросійська Україна».

Хоч назва «Україна» широко вживалася на Гетьманщині 17 — 18 вв. і поза її межами, вона не стала офіційною назвою Української держави, що нею й надалі залишилося «Військо Запорозьке» або, почасти під російським впливом, «Малоросія». З другого боку, поділ України поміж Москвою й Польщею, який тривав до кінця 18 ст. (а частково й пізніше) гальмував процес перетворення локальної назви Україна на загальнонаціональну назву території українського народу. Більше того, у процесі ліквідації Гетьманщини назва Україна немов би реґресуе до свого давнішого суто локального геогр. значення. Ще в кінця 17 ст. вона вживалася щодо частики Гетьманщини: «Того ж року (1690) велика саранча била на Україні и коло Стародуба, на СЂвери»; «а инная тут, на Україні, коло НЂжина и Чернигова и на СЂвери, коло Стародуба зазимовала» (Літопис Самовидця). Навіть у другій половині 18 ст. (1770-ті pp.) Україною називали на Стародубщині центральну частину Гетьманщини, від Чернігова й Ніжина до Прилуки, Лохвиці й Гадяча.

XIX-XX століття

Щойно в 19 ст., з об’єднанням більшості українських земель і утворенням українського територіального масиву назва Україна поволі набирає значення української національної території. Починаючи з другої половини 19 ст., назва Україна вживається в українському громадянському й приватному житті, визначаючи всю територію українського народу й усуваючи всі інші назви (зокрема Малоросія), незалежно від їх походження й історичного вжитку.

Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20 листопада 1917 і IV — 22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави (29 квітня 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіційні назви Української держави та її народу. Офіційне прийняття назви Карпатська Україна (15 березня 1939) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини української землі.

Під радянською владою Україна мала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (декрет Українського радянською уряду з 6 січня 1919), а з 31 січня 1937 — Українська Радянська Соціалістична Республіка.

З проголошенням Незалежності 1991 року за українською державою була закріплена назва Україна.

Урок №13.Тема 

Феномен козацтва. Перші згадки про козаків у літописних джерелах. Хто такі козаки: версії походження, причини виникнення. Запорізька Січ – козацька республіка. Козацьке звичаєве право. Військове мистецтво козаків. Феномен прямої демократії. Гетьмани України. Знаменні битви та полководці. Гетьманщина, або Військо Запорізьке – українська козацька держава на землях Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Від революції до держави: устрій, міжнародні зв’язки, населення, економіка, освіта, культура. Конституція в українській Козацькій державі (Пилип Орлик).

• Витоки козацтва: перші згадки та теорії походження:https://armyinform.com.ua/2021/10/24/vytoky-kozacztva-pershi-zgadky-ta-teoriyi-pohodzhennya/

• Гетьмани: http://proukraine.net.ua/?page_id=202
• Конституція: https://fakty.com.ua/ua/ukraine/20230405-try-nazvy-ukrayiny-nova-stolytsya-i-getman-monarh-golovne-z-konstytutsiyi-pylypa-orlyka/

• Козацький феномен

  Запорожці ніколи не знали панщини, кріпацтва, адже були вільними людьми 

  Історія українського війська багата на традиції, які передаються з покоління в покоління. Через свої багатства й незахищеність Україна чи не найчастіше з-поміж інших європейських країн зазнавала спустошливих нападів і завоювань. Тому ми зобов’язані дбати про свою армію та патріотів, які служать у ній. «Урядовий кур’єр» знайшов цікаві факти про українських воїнів-захисників різних епох. 

  

  Головний обов’язок козака — захищати Батьківщину

  У XV столітті в середній течії Дніпра та Дону на Дикому Полі — кордоні між Річчю Посполитою та Кримським ханством почала створюватися нова військова формація — козаки. У першій половині XVI століття вони освоїли простори нижче Дніпровських порогів — так званий Низ і почали будувати козацькі укріплення — січі.

  На зламі 1540—1550-х років козаки заснували могутню фортецю на Дніпровському острові Томаківка (поблизу сучасного Марганця Дніпропетровської області). Вважається, що це була перша в історії України козацька твердиня.

  Феномен козацтва полягав у принципово новій системі устрою та повній мілітаризації повсякденного життя. Для козацького війська був характерним демократичний устрій. Організаційні та політичні питання вирішували на раді, яка поділялася на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну. Командування здійснювали військові старшини різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман, який мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності та судах. Щоправда, приймаючи важливі для козацтва рішення, гетьман враховував думку генеральної та старшинських рад.

  У козацькому війську була жорстка дисципліна. Суворе покарання чекало за такі злочини: вбивство, бійки, невиконання обов’язків. На смерть могли покарати козака за пияцтво під час походу. Найтяжчим злочином вважали зраду козацтва і батьківщини.

  У запорожців дуже добре працювали розвідувальна та сторожова служби. Було створено систему оповіщення із сигналізацією — такий собі прообраз світлового телеграфа. У разі небезпеки сигнали послідовно передавали до козацького війська.

  Цікаво, що козаки спритно вели розвідку навіть у ворожому тилу.

  Козаки постійно воювали з турецьким султаном, кримським ханом, шляхетською Польщею. Їхнє вміння воювати вражало європейців, тому багато хто з монархів не відмовлявся від їхніх послуг. Постійне військове протистояння з Турецькою державою та Кримським ханством виробили характерну для козаків військову тактику: проти турків вони воювали за допомогою військового флоту і використовували легкі та маневрені вітрильні кораблі чайки, що мали на борту легке артилерійське озброєння.

  Козаки ніколи не знали панщини, кріпацтва, адже були вільними людьми. Вважалося, що їхній єдиний обов’язок — захист південних кордонів. У 1775 році Запорізьку Січ було зруйновано за наказом імператриці Катерини II.

Урок №14.Тема: Від Руїни до імперії – досвід бездержавності.

Від Конотопа до Полтави: як за 50 років

змінилася військова потуга Гетьманату. Іван

Мазепа – людина-епоха. (фільми та твори,

присвячені І. Мазепі). Основні етапи наступу

на українське: знищення Запорізької Січі,

Полтавська битва, руйнування Батурина,

знищення Київської митрополії,

адміністративний перерозподіл, русифікація,

наступ на українську мову.

• Полтавська битва: https://texty.org.ua/articles/103963/ivan-mazepa-i-poltavska-bytva-ukrayinska-istoriya-spotvorena-rosiyeyu/
• 
  
  
  
  
  
• Завдання. Сенкан І.Мазепи

Урок №15.Тема Початки та періодизація національно-культурного відродження в Україні наприкінці ХVIII – початку ХХ ст. Прагнення відновлення ідеї самостійного врядування: «Історія русів» – пам’ятка української історичної прози, «Книга буття українського народу» Кирило-Мефодіївського братства. Романтизм в українській культурі. Люди епохи: життя, особисті долі та творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша та інших українських письменників та їхній вплив на відродження української культурної свідомості (на вибір учня).

• Презентація: https://vseosvita.ua/library/prezentacia-na-temu-pocatok-ukrainskogo-nacionalnogo-vidrodzenna-formuvanna-sucasnoi-ukrainskoi-nacionalnoi-samosvidomosti-482367.html
• Вперше в науковий обіг поняття українське національне відродження ввели найвидатніші класики української історіографії ХХ ст. Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Дмитро Багалій, Іван Крип‘якевич. Вони розуміли його як комплекс подій і явищ кінця XVIII – початку ХХ ст., пов‘язаних з поширенням масового національного усвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців.
• Детальніше: https://kursoviks.com.ua/bd_humanitarni/article_post/159-lektsiya-ukrainske-natsionalne-vidrodzhennya-kin-xviii-poch-khkh-st
• 
  
  
  
  
  
  
  
• Завдання. Підготуй міні-есе "Національні здобутки 19 ст."

Урок №16. Польова робота етнографічних та краєзнавчих

практик XIX ст.

• Опрацюй: https://core.ac.uk/download/pdf/53035451.pdf

• Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині XIX ст. Її розвиток тісно пов'язаний з іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського, Миколи Сумцова,Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш,Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, при якому в 1898 p. була створена Етнографічна комісія, яка видавала «Етнографічний вісник», «Матеріали до українсько-руської етнології» та ін.

  Українська етнографія біля своїх витоків формувалася переважно як описова дисципліна. Вона ґрунтувалася на базі трьох народознавчих центрів: Харківського університету (початок XIX ст.). Київського університету (40-і pp. XIX ст.) таЛьвова (кінець XIX ст.). Харківська «романтична» школа (І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.) зосереджувалася, насамперед, на вивченні міфології і демонології; київська (М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, О.Афанасьєв-Чубинський, П.Чубинський та ін.) — на вивченні етнічної історії і культури, розпочавши систематичні етнографічні обстеження, утворивши «Етнографічно-статистичну експедицію»; львівська (М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, В.Шухевич та ін.) — на розробці карпатської проблематики, висвітлюючи її на сторінках першого спеціального друкованого органа «Етнографічний вісник» та «Матеріали до українсько-руської етнології».Як самостійна галузь науки етнографія оформилась у середині XIX ст. з виникненням еволюційної школи, появою досліджень Л. Генрі Моргана і праці Ф. Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884р.), в якій сформульовано основні положення про первіснообщинний лад.

  У процесі розширення знань про культуру народів та їхню діяльність виникали різні школи і напрями в етнографічній науці.

  Розвиток етнографії в Україні проходив у постійних зв'язках з російською та білоруською етнографією. Перші свідчення про українців як окремий народ відносяться до XVI — першої половини XVII ст. Вони містяться в різних світських і церковних актах, творах Івана Вишенського, Климентія Зіновіїва, літописах Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки, записках зарубіжних авторів (Б. де Віженера, Є. Лясоти, Г. Л. Боплана, С. Герберштейна та ін.).

  У XIX — на початку XX ст. центрами етнографії в Україні стають Харківський,Київський,Новоросійський(Одеський) іЛьвівський університети, а також Комісія по описанню губерній Київського навчального округу, Південно-західний відділ Російського Географічного товариства. Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові, Етнографічна комісія Українського наукового товариства в Києві. Розвиток передової етнографічної думки в Україні тісно пов'язаний з іменами Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, М. М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. А. Грабовського, С. А. Подолинського. Цінний фактичний матеріал міститься також у дослідженнях з етнографії М. Ф. Сумцова, В. Д. Шухевича, Я. Ф. Головацького, П. П. Чубинського і особливо — Ф. К. Вовка (Волкова). Важливе значення для етнографії України мають публікації Д. І. Яворницького, згодом академіка АН України. 

Урок №17. Проєктна робота. Робота з

українознавчими, етнографічними

джерелами. Польова робота: запис

фольклору у своїй родині/місцевості.

Літопис як джерело та проекція життя

українського народу.

• https://naurok.com.ua/robota-z-vizualnimi-i-pisemnimi-dzherelami-yaki-zberigayut-pam-yat-pro-istoriyu-ukra-ni-101883.html 
• Юрій РИБАК (м. Рівне). Музичний фольклор Волині та Полісся в етнографічному до-
   
  робку Олекси Ошуркевича .: http://volyn-kray-mus.at.ua/publ/vidannja/minule_i_suchasne_volini_ta_polissja_narodna_kultura_i_muzeji_naukovij_zbirnik_vipusk_44/4-1-0-156
• Завдання. Підготувати проєкт  "Фольклор мого краю"

Урок №18 Мій рідний край. Відомі діячі української

культури в регіоні.

• Детальніше: https://volynrada.gov.ua/persons?page=2
• Презентація6 https://vseosvita.ua/library/prezentacia-kraeznavca-vidatni-postati-volini-hh-st-553569.html
• Завдання. Підготувати міні-есе "Видатний діяч волинського краю"

Урок №19. Тема: Підсумковий урок.

https://naurok.com.ua/test/pidsumkova-kontrolna-robota-z-ukra-noznavstva-za-1-semestr-9-klas-1919628.html (усно)

Урок №20.Тема: Історія повстань в Україні. Причини

виникнення, риси та досвід повстань в

Україні: Національно-визвольна війна Б.

Хмельницького; козацькі повстання,

Коліївщина, рух опришків, повстанський рух

1917–1921 рр., селянські повстання проти

політики Голодомору, діяльність УПА,

«Революція на граніті», Мовний майдан,

• Конспект уроку: https://vseosvita.ua/library/zahist-i-oborona-ukrainskoi-derzavi-istoria-povstan-v-ukraini-458509.html  
•  Презентація: https://vseosvita.ua/library/prezentatsiia-z-ukrainoznavstva-istoriia-povstan-v-ukraini-625625.html
• Детальніше: https://osvita.ua/vnz/reports/history/3781/
• Завдання. Підготувати порівняльну таблицю "Назва повстання", "Причини", "Привід", "Основні події", "Дічі", "Наслідки", "Значення"

Урок №21. Тема: Українські військові формування ХХ ст.

Український легіон січових стрільців. Збройні

формування УНР, армія Української держави,

Українська Галицька Армія, повстанські

загони, Карпатська Січ, Українська

повстанська армія, Збройні сили України:

формації, військове обмундирування,

відзнаки, постаті в літературі.

• Опрацюй: https://armyinform.com.ua/2020/05/15/yak-vyglyadaly-ukrayinski-voyiny-v-rizni-istorychni-chasy/
• Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-istoriya-ukra-nskogo-viyska-ukra-nski-viyskovi-formuvannya-ta-uchast-ukra-nciv-u-viyskovih-podiyah-hh-stolittya-342068.html

Пластунський і січовий стрілецький рух в Україні

Кінець XIX - початок XX ст. ознаменовано новим піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу. Центром її стала Західна Україна (Галичина). Там зародився січовий стрілецький рух. Ця назва свідчила про його зв'язок з традиціями січового козацтва. Січовий стрілецький рух об'єднував у свої товариства радикально настроєних селян, інтелігенцію, пізніше - студентську й учнівську молодь. Стрілецькі товариства ("Січ", "Сокіл" та ін.), до яких увіходили й дорослі, і юнаки, поповнювалися за рахунок пластунів - членів дитячих таємних гуртків "Пласт". Перший такий гурток створив Іван Чмола (1892-1939) з учнів шкіл і гімназій Львова у 1911 р.

Члени "Пласту" і "Січі" об'єднувались у курені, сотні, чоти, гурти. Керівництво ними здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар, скарбник. Ці товариства навчали своїх членів військового ремесла, теоретичних військових положень, організовували вишкіл, тренувальну стрільбу. Розроблялася українська військова термінологія, створювалася література, випускалися підручники з військової справи (наприклад, "Правильник піхотинця"), видавалися журнали і газети. Проте діяльності цих товариств, створенню чіткої військової організації в Галичині перешкоджали політика Австрії та Росії, відсутність досвідчених військових спеціалістів-інструкторів, матеріальна скрута, брак зброї, приладдя, одягу, взуття.

З початком першої світової війни Головна Українська Рада Стрілецтва проголосила "Звернення до українського народу", в якому закликала молодь, громадськість об'єднатися під жовто-блакитним прапором Українського Січового Стрілецтва (УСС), незалежно від політичних поглядів, для збройної боротьби з царською Росією, за визволення України. Молодь масово поповнювала лави Січового Стрілецтва в Галичині.

Розпочалося створення Легіону українських січових стрільців на засадах офіційних збройних сил. Народ підтримував цю справу матеріально і морально. Командування першим Легіоном очолив Теодор Рожанковський (1875- 1970), пізніше - Михайло Галущинський (1878-1931). У вересні 1914 р. з дозволу австрійського уряду Легіон з 2500 добровольців прийняв присягу на вірність Україні. Кілька тисяч добровольців залишилися поза офіційною реєстрацією і тільки після звільнення Галичини влились у лави Стрілецтва.

Австрійське командування направляло Легіон УСС на найскладніші ділянки фронту. Високий героїзм показали стрільці в боях за Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. У важких боях Легіон УСС зазнавав втрат, поповнювався новобранцями, а тому його чисельність коливалася - від кількох сотень до 7 тисяч чоловік.

Складався Легіон з одного піхотного полку, що ділився на 2-3 курені. Кожний курінь (батальйон) мав чотири сотні (роти). Сотні складалися з 4 чот (взводів), чоти - з 4 роїв (відділень) по 10-15 чоловік. До сотні (100-150 чоловік) входили бойовики, 2 ремісники (кравець, швець), писар і його помічник, 2 телефоністи, кілька санітарів, обслуга сотенного обозу (господарська частина). Командирами сотень були сотники-поручники (молодші лейтенанти), рідше чотарі.

Січові стрільці були погано озброєні. Австрійський уряд передавав УСС старі зразки зброї: гвинтівки системи Верндля, німецькі автоматичні гвинтівки системи Маузера. Зброї не вистачало, вона була не укомплектована (не було ременів, набійниць, багато іншого). Мало було одягу і взуття.

З весни 1916 р. Легіон УСС мав у своєму складі кулеметну сотню, озброєну легкими і важкими кулеметами (скорострілами) системи Шварцльозе. Скорострільна сотня (до 80 чоловік) мала 12 в'ючних коней під кулемети та боєприпаси, віз-кузню, віз-слюсарню та ін. Крім того, були взводи з "боротьби зблизу", які мали відділення легких і важких мінометів, гранатометів і світильників-вогнеметів. Для підтримання зв'язку у відділеннях УСС були піші та кінні вістові (зв'язківці). Лише в середині 1915 р. сотні одержали по 1-2 телефонні апарати.

У 1917 р. при Легіоні було створено відділення протигазової служби, земляних і будівельних робіт, технічну сотню. У жовтні 1914 р. до складу Легіону ввійшов кінний загін, який згодом переріс у сотню. В Легіоні УСС були допоміжні служби: санітарна, господарський відділ, обоз. Для підготовки поповнення в Легіоні було організовано військову школу (вишкільну групу), що складалась із кількох сотень і мала власне господарство.

Школа ділилася на 2-3 курені по 8-10 сотень. Навчання проводили спочатку австрійські, потім українські інструктори, які мали певний воєнний досвід. Новобранці жили у селянських хатах, потерпали від злигоднів, холоду, голоду. Це заважало підтримувати високу дисципліну, неможливо було забезпечити добру якість навчання. Школа намагалася навчати юнаків самостійних бойових дій, індивідуальної підготовки. Заняття тривали по 6-7 годин щодня. Кожна хвилина використовувалася продуктивно.

Наприкінці навчання в полі проводився підсумковий огляд - іспит з усіх дисциплін військового ремесла. Щоб стати командиром, треба було додатково пройти двомісячний курс навчання. За два роки військова школа Легіону УСС підготувала 7 тисяч чоловік.

Січове Стрілецтво виростило славних синів України: Кирила Трильовського, Костя Левицького, Михайла Волошина, Дмитра Вітовського та ін. Серед січових стрільців було багато талановитих людей - художників, поетів, журналістів: Юрій Шкрумеляк, Мирослав Ірчан, Левко Лепкий, Роман Купчинський та ін.

Січових стрільців як українську військову одиницю цінувала австрійська влада і боялась російська. Метою УСС було звільнення та об'єднання українського народу, створення незалежної соборної України. Чотири роки збройної боротьби Легіону УСС з могутньою Росією не принесли успіху, однак ця боротьба вплинула на рух українського народу за свою державність

• Завдання. Підготуй історичний портрет діяча ХХ ст. (на вибір)
  
  Урок №22. Тема: 

Жінки в українських арміях початку ХХ ст.:

Боротьба за українську державність в умовах

Другої світової війни. Втрати України у

Другій світовій війні. Руйнування міст і сіл

України. Боротьба за державність через опір

окупації та репресіям: ОУН-УПА,

партизанський рух. Поняття депортації та її

історичні приклади (депортація кримських

татар та інших народів, операція «Вісла»).

Питання політичної реабілітації жертв

радянського режиму.

• Презентація: https://vseosvita.ua/library/prezentatsiia-ukrainoznavstvo-9-klas-borotba-za-ukrainsku-derzhavnist-v-umovakh-druhoi-svitovoi-viiny-639775.html 
• Опрацюй: https://dspace.univd.edu.ua/server/api/core/bitstreams/e39fa8c9-1924-4947-acb1-7556c359a68a/content
• ПереглянЬ:
• 
  
  
  
• 9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням» — примусово виселяли українців із Польщі, а поляків з України. За інформацією Українського інституту національної пам'яті примусово покинули свої домівки майже 700 тисяч українців, які втратили все своє майно.
• Презентація: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/pamyataymo-pro-deportaciyi-1944-1951-rokiv
• Завдання. Напиши міні - есе "ХХ ст. - втрати чи досягнення?"

Урок №23. Тема: Українські національно-патріотичні пісні, повстанський пісенний репертуар.

• Презентація: https://vseosvita.ua/library/prezentatsiia-ukrainoznavstvo-9-klas-ukrainski-natsionalno-patriotychni-pisni-povstanskyi-pisennyi-repertuar-test-643865.html
• Детальніше: https://ukrlit.net/info/folk/4_4.html
• 
  
  
  
  
  
  
  
• Завдання. Записати стрілецькі пісні свого краю

уРОК №24.тЕМА: Сто років соборності України – історія і

сьогодення. Поняття соборності.

22 січня 1919 року – день проголошення Акта

Злуки, об’єднання Української Народної

Республіки і Західноукраїнської Народної

Республіки. Об’єднання в українській державі

і війна на два фронти. Межі України на картах

доби УНР.

«Живий ланцюг» від Києва до Львова 21

січня 1990 р. як вшанування Акта Злуки.

Історичне значення події. Офіційне

відзначання Дня соборності.

• оПРАЦЮВАТИ: https://suspilne.media/culture/200031-ukraina-vidznacae-den-sobornosti-aka-istoria-cogo-svata/

• 22 січня Україна відзначає День Соборності

  

  22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об’єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

  Ідея соборності була й залишається базовою національною цінністю українців. Нині, коли російська федерація знову прагне знищити українську державність і окупувати нашу землю, соборність є передумовою успіху нашого опору зовнішній агресії.

  День Соборності щороку відзначається 22 січня, у день проголошення в 1919 році Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

  Свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави.

  Акт Злуки увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це була основоположна подія для українського державотворення.

  24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР ухвалено Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Ця подія стала відправною точкою для відліку історії сучасної Української державності.

  Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав УНР та ЗУНР, що постали на уламках російської й Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу.

  У тексті Акта Злуки утверджувалось: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна)
  і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

  Однак тоді об’єднання України відбулося суто символічно: вже через кілька тижнів після проголошення Акта злуки більшовики захопили Київ, пізніше поляки окупували Східну Галичину, а Чехо-Словаччина – Закарпаття.

  Перше святкування Соборності відбулося 22 січня 1939 року у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час – автономній республіці Чехо-Словаччини. Цього дня під синьо-жовтими прапорами відбулась тридцятитисячна маніфестація місцевого населення, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю згадати події 20-річної давнини.

  Проявом єдності та волі українського народу до свободи став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки, коли мільйони українців від Києва до Львова узялись за руки, відзначаючи День Соборності.

  Відтоді в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність (соборність) українського народу, а День Соборності відзначається на державному рівні щорічно.

  22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані сталася визначна подія в історії нашого народу - урочисте проголошення Акту Злуки: в єдину українську соборну державу об’єдналися Українська Народна Республіка
  і Західно-Українська Народна Республіка.

  В часи розрухи після Першої світової війни, в часи війни громадянської, кривавої і жорстокої, в часи злиднів і голоду судилося спалахнути зірці колективної думки, загальної доброї волі, коли реальністю став давно омріяний девіз: «Однині воєдино!»

  В той морозний січневий день збулася віковічна мрія українського народу жити однією сім’єю на своїй землі, в єдиній державі, не розділеній кордонами і не розірваній між ворогуючими державами.

  Ініціатором возз’єднання українських земель виступила Українська Національна Рада - вищий представницький орган населення західноукраїнських теренів. В результаті швидкоплинних і конструктивних переговорів 1 грудня 1918 року у Фастові, тогочасній ставці Директорії, було укладено попередній договір про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю».

  22 січня старий Київ був вбраний, наче на свято. На Володимирській вулиці перед Софійською площею спорудили тріумфальну браму, прибрану блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель. Близько дванадцятої години біля входу до собору святої Софії з’явилися члени Директорії та офіційні представники ЗУНР. Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало «Ще не вмерла Україна».

  Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин так і не було доведене до кінця. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися як і УНР, так і ЗУНР. Несприятлива міжнародна обстановка відіграла провідну роль в падінні двох демократичних українських республік. Проте, навіть за таких обставин сьогодні ми повинні віддати належне рішучості і патріотизму тих політиків, які в неймовірно складних умовах, долаючи величезні труднощі, сприяли злиттю двох гілок єдиного народу.

  Тому, незважаючи на загальну поразку українських визвольних змагань початку ХХ ст., день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії нашого народу як свято Соборності України. Це був, безумовно, один з найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії.

  Збирання українських земель і утвердження нових кордонів України в їх етнічних межах гарантувало сприятливі умови для консолідації української нації, національного відродження і зростання національної самосвідомості українців. Незважаючи на жахливі жертви і втрати, ці роки увійшли героїчною сторінкою в літопис священної боротьби українського народу за свою єдність і цілісність. Вони засвідчили нескореність нації
  і невмирущість національної ідеї та наблизили реальний суверенітет України, її незалежність.

  Відзначаючи День Соборності України, оглядаючи величні і драматичні події, в яких спалахнула яскрава зірка всеукраїнського єднання, слід зробити певні узагальнення для сьогодення.

  Незалежна Україна на початку ХХІ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, забезпечення високого міжнародного іміджу України.

  Акт Злуки 22 січня 1919 року – подія величезного історичного значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, виявом генетичного прагнення українства до територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України.

  На фоні війни ідея єдності усіх українських земель, людей, які на них проживають, набула дуже важливого значення. І в майбутньому День Соборності ми, українці, будемо сприймати на рівні із Днем Незалежності.

  Якщо у 1919 році ми не змогли вберегти соборність, то тепер у 2022-2024 роках вимушені її виборювати. Виявляється, що навіть у XXI столітті такі цінності, як свобода, єдність, демократія, треба боронити
  зі зброєю в руках.

• 
  
  
  
• зАВДАННЯ. Написати міні-есе "Значення Дня Соборності"

Урок №25.Тема: Проєктна робота. «Вшанування мужності та героїзму захисників територіальної цілісності та незалежності України».

• Опрацювати: https://volynlegion.com.ua/?scroll=main
• Детальніше: https://richytsiaschool.wixsite.com/nvk-2021/post/%D0%BB%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%B9%D0%BA%D0%B0-%D1%80%D0%B5%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%94%D0%BC

Урок №26. Тема: Від колонії до самостійності. Україна та політичні режими ХХ ст. Колоніалізм СРСР ХХ ст. і псевдодержави у його складі – українці в УРСР. Епоха великого терору в Україні; винищення української національної свідомості ХХ ст.; «розстріляне відродження»,

боротьба за права людини та рух за обстоювання національних прав українців

(творчість шістдесятників). Радянська

політика нищення української мови та ідентичності.

Правове осмислення злочинів проти людства. Голодомор – вбивство голодом.

• Презентація: https://naurok.com.ua/prezentacya-z-istori-ukra-ni-politichni-represi-30-h-rokiv-hh-st-256068.html

• Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

  ---

  Історична довідка

  За період Великого терору на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).

  Масові репресивні операції у 1937–1938 рр., за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Й. Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

  Офіційно початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

  Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.

  Ще до початку дії оперативного наказу № 00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже у червні 1937 р. розпочались масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного НКВД (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» та інших позасудових репресивних органів повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 р.

• Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. В 1937 р. дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям «ліс рубають – тріски летять».

  Часи Великого терору у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Особа могла написати донос на колег, остерігаючись, що ті донесуть на неї першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

  Розіграні за сценарієм показові процеси проти керівників/очільників партійних та державних осередків у 1937-1938 рр. передбачали не лише усунення чи маргіналізацію рештків старої еліти, але також здійснення впливу на нових висуванців та суспільство загалом. Участь у цих показових процесах мала засвідчити політичну й ідеологічну лояльність, послух волі вождя, визнання терористичних методів державного керівництва.

  Великий терор згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського  керівництва. 17 листопада 1938 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтували правоохоронні органи на припинення «великої чистки» та відновлення елементарної законності. Наступним кроком стала фізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців Великого терору.

• Завдання.  Опрацювати наслідки терору

Урок №27. Тема: Проголошення незалежності України. Історична тяглість українського державотворення: Акт Злуки, Акт відновлення української державності, ухвалення Декларації про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Значення української

незалежності у минулому, сучасному та майбутньому. Необхідність виховання патріотизму та поваги до боротьби за незалежність. Визнання України міжнародним співтовариством.

• Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-progoloshennya-ukra-noyu-nezalezhnosti-280061.html
• Детальніше: https://www.radiosvoboda.org/a/podii-shcho-formuyut-nezalezhnist/31405953.html
• 
  
  
  
• 
  
  
  
• Завдання.Напистаи міні-есе "Значення проголошення Незалежності"

Урок №28.Тема: Здобутки і втрати українського

державотворення на зламі ХХ – ХХІ століть.

Прагнення Помаранчевої революції до

Революції гідності. Гідність, свобода, мова,

любов до своєї землі, незалежність як базові

цінності виховання людини. Інформаційні

ризики сучасності та Україна. Волонтерська

діяльність.

Захист територіальної цілісності в умовах

російсько-української війни. Анексія

Криму, тимчасово переміщені особи – нові

виклики України.

• Детальніше: https://www.ukrinform.ua/rubric-antifake/3354127-ak-revolucia-gidnosti-zminila-ukrainu-10-zdobutkiv.html
• Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-dlya-vihovno-godini-den-gidnosti-ta-svobodt-308361.html
• 
  
  
  
• Завдання.Підготувати повідомлення про учасника революцій, які були родом з Волині

Урок №29.Тема: Правова та політична культура в Україні: рівні

формування, цінності та пріоритети.

Національні цінності України. Референдум,

виборчі процеси. Екологічна культура:

проблеми і шляхи вирішення.

• Детальніше: https://vseosvita.ua/library/prezentatsiia-ukrainoznavstvo-9-klas-pravova-ta-politychna-kultura-v-ukraini-675513.html

• Політична культура — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

  Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.

• Презентація: https://naurok.com.ua/prezentaciya-viborche-pravo-viborchi-sistemi-referedum-383149.html

• Відео: https://youtu.be/_fyG2bW4hX8

• 
  

• 

  

  
  
  
  
  

• Завдання:https://learningapps.org/13614623 

Урок №31.Тема: Потенціал національної економіки України.

Державна, приватна і комунальна власність.

Грошова реформа в Україні. Економічне

зростання та економічна криза. Основні риси

підприємця. Фінансова грамотність молоді.

• Конспект уроку: https://naurok.com.ua/konspekt-uroku-geografi-z-temi-ekonomichniy-potencial-ukra-ni-42138.html
• Ознайомся: https://www.epravda.com.ua/publications/2011/08/18/295443/
• Переглянь https://youtu.be/V7ySPf68um

Урок №32 Тема: Україна в міжнародному співтоваристві.

Україна в системі міжнародних організацій.

ООН, ОБСЄ, міжнародні миротворчі місії.

Європейські перспективи. Євроатлантична

стратегія України.

• Презентація: https://naurok.com.ua/urok-ukra-na-v-sistemi-mizhnarodnih-vidnosin-kincya-xx-pochatku-xxi-st-170743.html

Відео: https://www.youtube.com/watch?app=desktop&v=XgWveKa2Gg8

Урок №33. Тема: Проєктна робота. Стратегії розвитку

незалежної України, або Як я бачу

майбутнє.

Урок №34. Тема: Мій рідний край. Місцеві ініціативи та

проєкти для розвитку малої батьківщини.

Урок №35.Тема: Підсумковий урок.